Про неї я міг би говорити дні і ночі, напроліт. Бо кожен раз, коли я бачу, коли я зустрічаю її, у моїй душі просинаються якісь нові чарівні, незвичні почуття. І кожен раз я відкриваю у собі щось нове, незрозуміле нікому. Я починаю тонути у її блакитних очах, глибоких, як безодня океану. А потім відриваюся від цієї грішної землі і лечу у блакитну захмарну далечінь. І літаю, літаю, літаю... Не помічаючи навколо себе нічого, крім неї. Заради неї – усе. Усе, що завгодно. Навіть смерть. Бо вона – це щось єдине добре і прекрасне, що залишилось у мене на цьому світі. Її посмішка – це щось незабутнє. Її очі – блакитна захмарна далечінь. Її губи схожі на дві казкові червоні квіточки. Волосся ллється як сонячне проміння з неба. А обличчя чисте й невинне як вода у джерелі. Так, мабуть, це і є саме кохання. І якщо це дійсно так, то я буду кохати її вічно, усе своє життя. А може й після. І я, навіть, не знаю скіки б я віддав за те, щоб вона завжди була поруч, тільки зі мною. Щоб я кожну мить відчував її подих і чув її милий голос. Більшого щастя мені, мабуть, і не потрібно. Бо коли вона десь поруч, я відчуваю, що я живу, що я живий. І заради цього просто хочеться жити. А коли її нема, то нема і мене. І зараз я з впевненістю можу сказати: „Вона – це я!”