Як ти вміла тікати вночі підземними переходами і ховатися в них ретельніше й глибше ніж пульс у реанімованих, Як ти вміла майстерно розчинятись у натовпі, ніби цукор у чорній каві – дивна суміш із перемелених зерен, і у кожного свої справи, і у кожного свої дози. Ти б віддала свою останню печальній жінці з картонкою, на котрій написано «Поможіть. Помирає син.»? Ти б віддала цій жінці останній свій героїн? І такими коктейлями блювати хіба не соромно? І такими купюрами платити за активоване? І тікати такими темними переходами, коли поруч вона: «Поможіть. Помирає син» Як ти вміла сміятись віддано, як сміються в обличчя ворогу, Як ти вміла блукати сайтами в пошуках найчесніших дилерів І невже так расово-правильно: так ламати повіям пальці, цілувати захоплено груди їх, танцювати у вікнах без одягу, обіцяти прокинутись вранці. обіцяти мені зав’язати із цим, падати з конструкцій мостів в темні води Дніпра? Як гуляла боса живими трасами ти, Як мовчала крихко у спину знедоленим, Як ти зникла в один день, немов ключі загублені. Я постійно думаю зараз й не знаю ЯК ТИ ТАК МОГЛА? Я блукаю часом твоїми підземними венами-переходами, Безпорадно хожу чистим аркушем міста, немов курсив. І, ти знаєш, там й досі стоїть вона Із картонкою у руках На котрій написано «Поможіть. Помирає син.»