Бувають ж такі жінки... Виворіт серця у них рясно вкритий зернами гранату.
Вони лишають після себе осад. Липкий на дотик і на смак-гіркий. Кожна з них приходить до тебе налякана, голодна, боса... І приносить в долонях заряджений болем атом. Мовляв, тепер саме тобі доведеться про неї дбати. Бувають ж такі жінки, яких за свою бездоганно манірну суть номінують на Оскар. Вони заливають тобі у вуха лицемірну ртуть і ти сохнеш, виснажуєшся, наче кратер.
Але колись з'явиться чудова нагода і тобі таки натякнуть, що тут ти всього лиш гість. Тимчасовий, обмежений, зайвий. Пісок заб'ється між пальців ніг, небо заступлять розлогі, розбещені вітром пальми. Ти зникнеш десь на початку Німеччини затертою у долонях поемою Ґете. ...чи зім'ятою пачкою червоного Мальборо по магістралі. Ти ж хороший. Носиш з собою контрацептиви та заправляєш у джинси светр.Ти надто добрий...І тому-неактуальний.
Бувають ж такі жінки, свідомість яких обділена гальмами. Які словами, наче королівські кобри, жалять. Їм до лампочки твоя любов та хоробрість. Їхня совість закінчується за дверима спальні.