Час-як повна жменя піску, тільки розгорни долоню і він поллється днями крізь пальці. Ти можеш вийти з мережі зв’язку, можеш загубитись хвилею світла між цих забутих Господом станцій.
Небо й далі буде схожим на старий, відболілий синець, який сонцем ніколи не зійде. Віра, терпіння, безкорисна любов -все звелось на нівець. А ти ще досі подумки танеш в його обіймах.
Руки тремтять, зіниці в агонії звузились. Знаєш, він почне цінувати все, що у вас було, коли ти нарешті його залишиш. Бо ми вчимось цінувати тишу через надлишок музики.
…
Може, це початок кінця? Серцем бийся, не здавайся нізащо без бою! Забудь, все що гнітить, все що він колись обіцяв… І тоді чорна смуга життя може стати насправді злітною.