Петро: пасівний підарас-нєформал, полюбовник і друг Василя
Микита: людожер-ідеаліст
Марат і Глєб: мандавошкі, які кусають Микиту за яйця. Постійно перебувають на вищезгаданому місці
Патрікєєвна: дружина Микити, манірна руда блядюга з елементами декадансу
Миша Гриша діти Микити і Патрікєєвни, індивідуально невизначені, брудні і нахабні створіння, які хочуть колотись і нюхати клєй
Позитивна Енергія: непомітна і миршава хуна, яка іноді сидить на Василі
Заїбуня: страшна зубаста діаспорська потвора, що проповідує політкоректні цінності міддлкласу, хоча насправді хоче їбатися і гратися у паровозіка
Головні редактори конкуруючих між собою журналів «Гом» і «Бздюч»: бридкі кретини, продукти постсовкового снобізму
Телеоператори, стілісти, візажисти, іміджмейкери і проча наволоч
Дія перша
Ізбушка в російському стилі, розташована серед мальовничої галявини в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу. На загал все дуже схоже на ілюстрації Білібіна до казки про Бабу-Ягу. Книга з таємничою назвою «Хайдеггер» з нетерпінням чекає свого читача, лежачи на пеньку. Біля ізбушкі Василь. Він старанно займається гімнастикою, обтиранням і прибиранням довкілля. Василь – здоровий лоуряка з накачаною тушкою, розмальованою агресивними малюнками. Проста і добра пика Василя дещо контрастує з його суто бойовим фюзєляжем. Це виглядає так, ніби до літака F16 замість його хижої мармизи приставили їбальник від АН-2. З кущів за Василем уважно стежить людожер Микита. Він озброєний армійським біноклем і мішком з мотузкою. Зовні Микита схожий на класичного урку 50-х років, але за цим суворим камуфляжем ховається ніжна душа.
Василь: Недосконалість світу заїбала І завела в ці нетрі нас с дружком: Ми не бажали більше брати участь У змаганні всіх тих нєдоносків, Що цілий день тільки і думають про те, Яким би робом їм залізти в тєлєвізор, В маленьку цю коробочку Із сурлом чорнопиким, Що продукує цінності духовні, А сам, падлюка, зроблен із пластмаси, Яка до світу матер’яльного належить. З цим парадоксом заїбався я – Не хочу більше я дивитись на блядєй, На тлі яких опецькуватий недоумок Викручує фігури рітуальні Своєю сракою колгоспною, в перерві Між засіданням в парламенті. Там про духовність трохи попиздів – І знов біжить співати в тєлєвізор. І шо за жизнь в людей, чому не міг Він всидіти на місці, у колгоспі? Він був би там завклубом, в дівчатам Співав би він про кропиву їбучу, Що нею був колись відпизджений в дитинстві, І з того часу він забуть її не може, Бо срака ще йому болить і досі...
Але хіба один він засмердів Повітря наше чисте і прозоре? Ось подивись на тьолку дурнувату, Що з пацаном на шкірянім дівані Пиздять про хуйзнашо. Вона йому: «Ги-ги», а він їй: «Ги-ии». Так півтори години Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик Затяг в мішку на гору, звідки видно Лани широкополі, забудовані потворними Будинками для бідних... Там я посцяв і трохи покурив, А потім пизданув його безжально носаком Американського важкого черевика (Так раньше в «Крокодилі» малювали Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома). І ящик поскакав, як молодий гепард, Аж раптом на шляху його з’явилась Пружна і біла храмова стіна. І вперше тут його зауважав я: Він не звернув, він впертим чорним лобом Хуйнув об ту стіну і розлетілись Із охуєнним вибухом мозги його японські. Я ніби чув його останній подих І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни Вже дітвора цинічно бавилась його кишками: Що ж – він жив хуйово, Помер – як герой. Нам звична жизнь, як старий гєморой, А смерть незвична нам, і це – буття закони, Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони, У порівнянні з смертю кожен з нас Всього лиш мєлкій і труслівий підарас.
Але і тут, в місціх цих пасторальних Нам спокою нема, я чув, шо репортери Шось про нас пронюхали, то, мабуть, Цей нєдоно