А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ, ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ? Хто в чистім полі витеше труну? Хто пом'яне сльозою, хто четвертиною? Хто заболить словами об струну? Хто вас впізнає у кривавім клоччі? Хто крім дощів поткнеться вас обмить? Хто гайворонням вицабані очі червоною китайкою затьмить? Які ж вас дзвони одридають? Хто проведе у Божу путь? Своїх — то з честю поховають А наших — просто загребуть. Назвуть вас зрадниками, страдники імено ваше осквернять. А раз ви зрадники, то й зрадники то можна й землю зарівнять. Та не яку ж, а вашу власну, що ви за неї полягли Ви ж до чужих земель не сласні. — кого ж ви зрадили коли?! Яку порушили угоду, чого хотіли не свого? Таж зрадник власного народу — хто вірний ворогу його! …А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ. Хто не умер від ран. їсть болотяну чичву і лісовий катран. Нема кінця учепистій біді. В голодних селах вимерли цимбали. Убиті коні в моховій воді. де рештки мого війська видибали. Убиті коні… потязі боліт… і я один на всенький кругосвіт… Поставлю свічку при іконі. Та й вип'ю ще раз. Отако Розпряга-а-айте, хлопці, коні! Розпрягайте, хлопці, ко — Ні! Піду на Запоріжжя. Дожидатись перестану. Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу. я ж перед ними на коліна стану! Я їм скажу: чортові душі. є ж іще сила в цій булаві! Я ж не лежень, я ж дужень, я ж того й занедужав, що не знав, чи ви хоч живі. Я їм скажу: вибирайте гетьмана визволяйте край з-під кормиги. Ну, а я… Зрештою, геть мене. коли я вже вам не до шмиґи Той чи інший, це вже однаково. Аби кращий, хай буде так. Я ж не піду, як титар із карнавкою довір'я назбирати на п'ятак. Як ви забули Корсунь і Пиляву, як вам на греця слава Жовтих Вод, то проміняйте славу на халяву, і засміється сам Іскаріот! Хай булави дохопиться проноза. А я покочусь по оцій землі — п'ятим колесом вашого воза, десятою водою на киселі… ОСЬ ТІЛЬКИ НІЧ…ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ… Ліси шумлять. Не спиться. Постарів. Волочить місяць промінь перетертий, як зав'язку гранітних постолів. Я НИНІ ВЖЕ НЕ ТОЙ. МЕНІ ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ Уранці встати, думаю, чи варт? У Паволочі дощ. У нас принишкли трави. У відьми поперек. У мене голова. Та відьма все бурчить. У неї що не спомин — що я її не слухав, не вірив, а дарма. Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин. Та в цій фортеці й комина нема. АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТІ ЯКІ ТРАПИЛИСЬ, тут навіть є щось схоже як для трапез. Дубовий стіл і старовинна піч. І хоч склепіння проточили зливи. і вже та піч розтрісла увсібіч, ще кахлі є зеленої поливи — якась жар-птиця, виноградний лист і лев зелений, китичкою хвіст І сажотрус з драбинкою, і кінь. і ще химерних кількоро створінь Пани жили. Мабуть, якогось древа. І кубки є. Начиння для потрав Розсохлася бандура зброярева — у простінку стоїть. Мабуть, давно не грав Стрільчасті вікна. Ще й якась небога тримає стелю в себе на плечі І на гіллі оленячого рога ще навіть є недопалок свічі. І на старому клапті гобелена рудий мисливець і трава зелена. Все занепало, все взялося плямами. Вже цій фортеці років триста є. Та при дзиґарку пані порцелянова все ще на мармур ніжкою стає… А ось колумни. Певно, була заля. Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох. Підземний вихід до ріки. Провалля. І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох. ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ. Любило панство кам'яні парсуни. Колись тут жив. Тут гоцав на коні. Ці вина пив. Любив якусь красуню. Прикрив лице забралом кам'яним. Надбитий янгол молиться над ним І стежить тихі поповзи вужа зелено-синє око вітража А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ, мале віконце ґратками в траву. Тут мій покій, де темно як в тюрмі Де я ходжу, і стіни мене глушать. А часом сплю надворі на кошмі, —