Тиша. Мороз. Самотній дім. Не сам, хтось Перебуває в нім… Хто ти людино!? Не знаєш,… й не дивно... Що ж ти таке !? Підступне і гидке…!?
Що ж ми у серці носимо? Маючи, ще просимо... Чому називаємо: "Невдахою!", Ближніх? Чомусь згадую... Чи я не такий як всі? Ні, всі ми на рівні Людського буття... Я не кращий – сміття!
Чому луна лукавий сміх!? Чому пече хитрощів мороз!? Чому чорний падає сніг!? Хто ж тоді ти - НІХТО... Чому підставляємо друга!? Чому не хочемо жити краще!? Чому правда, як мука!? Ти змінишся? - НІЗАЩО...
Я не вірю словам! Не знаю хто там, – ВСЕРЕДИНІ… Бути хочу сам. Непотрібний той шрам, – ДИТИНІ…
Нам не потрібні слова, Але й мовчати набридло. Пристрасть – не та, Пройшло все швидко…
Чи може я сліпий, Чи світ такий, НЕ РОЗУМІЮ… Де реальність моя, Тиха мольба, – ГРІЄ…
Двері на горище Навстіж відкрились. Щось мене кличе Там закритись…
Де ж наших відвертостей слід? Коли чистішими стануть наші думки? Як зрозуміти добра плід? Якщо від себе втікаємо... Чому я знаходжу себе у комусь!? Чому кислота твоїх слів мене опікає!? Ти глибше сна! Я вже й не молюсь, Не вірю - моя правда втікає!