Я залишаю світло на кухні ввімкненим. Щоб прокидатися ночами та думати, ніби це ти там фарбуєш нігті. Я залишаю світло в коридорі ввімкненим. Щоб прокидатися ночами та думати, ніби це ти там – прийшла додому після важкого дня, така солодка й стомлена. Звичка приходить через 21 день. Кажуть, ми навіть не помічаємо, як стаємо її жертвами. І я чомусь ніяк не можу покинути це робити знову й знову. Знову й знову. Залишати це довбане світло ввімкненим.
Спочатку я серйозно казав тобі, що це дурощі. І після сексу, типу, все як завжди – закінчиться. Я говорив – ти слухала. Я говорив – ти слухала. І вже за місяць твого мовчання я міг 13-ть разів за годину сказати, що люблю тебе. Люблю тебе. Я люблю тебе. Але жоден з цих разів не звучав так як треба. І я продовжував говорити, шукаючи правильний варіант.
365-те зізнання стало особливим. Так, ніби ця цифра тільки й чекала, аби дати нам ляпаса. В той день я навіть збирався написати перший неримований вірш. А ти тоді вголос сказала, типу, прив’язуватися одне до одного – дурна людська помилка. І що тобі треба йти, бо ще мить, і ти назавжди зі мною залишишся. Ти говорила – я мовчав. Ти говорила – я мовчав. Ти пішла – я мовчав. Бо вже звик казати тобі тільки ці слова. Бо вже навіть знав, який з усіх варіантів звучатиме правильно.
Зараз я уявляю, як хтось інший тобі це говорить. Я не можу як слід дихати, бо він говорить все це дуже правильно – вчинками. Але сьогодні 315-й день без тебе. Довбаний 315-й день без тебе. І ніде не написано про те, як цю звичку із себе прогнати.
Тож я залишаю світло на кухні ввімкненим. Я залишаю світло в коридорі ввімкненим...