можливо, коли мені буде років тридцять, я переїду в Чікаго. і, пакуючи валізи, я встигну попутньо крикнути на весь світ "а ну його все до біса!". і всьо - фініта ля комедія. завіса.
можливо, у тридцять років я забуду, що таке "бути сімнадцятирічною" - хотіти просто любити, не обов'язково до скону, можливо, не дуже взаємно, і вже точно - не на віки вічні.
можливо, в тридцять років я вже матиму дитину, іпотеку, кредити. можливо, я так і не вийду заміж. можливо, я взагалі з собою покінчу.
і також, знаєте, факт, не позбавлений ймовірності, що мене, наприклад, переїде потяг, або зіб'є на пішохідній міцубіші. можливо, я стрибну з моста у воду або перестану уві сні дихати.
можливо, я переріжу вени у теплій ванній або знов накидаюсь пігулками, можливо, наважусь навіть на самоспалення або повішання. повірте, я знаю чимало способів самогубства.
я багато про це читала, коли вчилась в десятому класі, та й із власного досвіду немало про це знаю. в дві тисячі сьомому мені було всього дев'ять, але я чомусь і досі його пам'ятаю.
погодьтесь, колись ми всі помремо, ніхто з нас не живиме вічно, але, можливо, коли-небудь в шкільній програмі вивчатимуть наші вірші. можливо, знайдуться люди, які в своїй пам'яті - хоча б на трішечки - нас живими залишать.