Мельник Богдан — А потім вони... - Перше | Текст песни

• Тексты песен
• Мельник Богдан — А потім вони...
• Перше

"Привіт!" — між іншим кидає тобі Єнот і простує собі далі вниз вулицею. У всіх свої справи, та в тебе теж. Мусиш, друже, здибатися з Оленкою на Подолі, в Трапезні. Вона активно трахатиме твій мозок своїми темами, а ти, чуваче, сподіваєшся нарешті відтарабанити її. І все поки складається по-твоєму: їстимеш млинці, доки вона травитиме про те, які класні Капранови, чи ще щось таке, вставиш свої ох та ах, а потім прийде Віка. У неї зараз квартира порожня, та й взагалі про цю подругу кажуть, що не всі дома. Підете до Віки тусити, де Оленка набереться (і сміливості, до речі теж) та й почне клеїтись. А ти — тут як тут. І все, вечір твій.
З теплими мріями береш дві порції млинців з сиропом та чай, Ерл Ґрей собі, а Оленці — просто зелений, два пакети, і йдеш шукати вільний столик. Мала ще не прийшла, і залипаєш в інтернеті — благо вайфай халявний. Сидіти в теплі — воно приємно і чудово.
Уже вкотре за день чуєш те "привіт", але Оленка вкладає у просте вітання якісь незвичні інтонації, і ти ледве не підскакуєш. Мала чоломкає тебе в небриту щоку і сідає поруч. А тобі одразу стає соромно за те, що від тебе штинить травою зараз. Ти, друже, полебав1 півгодини тому, поки сидів у Гриця, і тут, як грім на голову, дзвінок від Оленки. Мовляв, досить накурюватись — наші збираються тусити до Віки, і тебе теж хочуть бачити там. Хто саме хотів, ти уже викупив. А тепер сидиш тут, облебаний та закремпований2 через це. Сьорбаєш чай, зачерпуєш чайною ложечкою сироп, і тут викупив, що Оленка наминає половинку твого останнього млинця.
— Мала, — ти обіймаєш її за пояс, злегка придушуєш, — ніколи не їж мої млинці без дозволу. Не роби так більше, інакше лясну.
— Битимеш дівчину? — напроти приземлився Андрій і кинув на стіл свою сумку.
— Лясну по товстій дупці, — ще сильніше стискаєш Оленку, — мала, вона у тебе стане іще більшою, якщо надміру наминатимеш мої млинці.
Взагалі-то у неї класна фігурка, що змушує хотіти її. Але ця дівчина взагалі, — суцільний неадекват і безлад у фарбованій голівці розбешкетувались не на жарт, — вона змушує твій дах з’їжджати дуже швидко, а потім робить милі очі. Ніколи не знаєш, що утне наступної секунди. А зараз дожовує решту твого останнього млинця. І хто зна як вона тримає стабільну форму із такими апетитами?
— Томі, — штурхає тебе Оленка, і тут ти згадуєш, що тебе звати Томас Граужіс (ото обкурився! А якби пепси3 стопнули?), — коли віддаси мою флешку?
— Яку? — ти округлив червонясті вбиті очі. І це чергова пастка до інтелектуальної розмови.
— Ту, що я в суботу дала тобі із цікавинками з Кустуріци, — цікаво, що цього разу було, — як тобі “Час циган”?
Ох, Томмі-Томе, як добре, що колись тебе уже вперло подивиться цю драму, усе ж зможеш зараз сказати хоч щось розумне.
— Рибко моя, по-перше, справедливості заради не “Час циган”, а “Будинок для повішення”4 — починаєш, — а по-друге, нащо ти дивишся такі важкі фільми? Вони доводять людей до зриву, а потім — прозак, ксанакс і літію оксибутират. А то як наждаковою по мізках!
Оленка заглядає в твої убиті очі, її власні, до речі, якось підозріло осклянілі, та й зіниці широкі і глибокі. Ти, Томасе, в них тонеш, поки вона говорить:
— Не знала, що ти такий вразливий! Гарний фільм, цілком в традиціях Кустуріци. В нього завжди глибина почуттів і моральні дилеми мають чи не перше місце.
На цьому місці Андрюха не витримує і йде набрати окропу Оленці в чашку. Він теж її клеїть, проте його біда — невміння тримати інтелектуальної бесіди.
— А ще він класний режисер та сценарист.
— І садюга, — клинцюєшся ти, — нащо ж так мучити своїх персонажів? Перхан, Азра, Даніра та й Перхан молодший, — всім їм дісталось, як черепасі від Бога! Навіть мудакові Ахмету часом співчуваєш.
— Та ну, Томі, ніколи б не подумала, що ти такий чутливий...
— Оленко, така моя природа: я не люблю людей і ніколи не співчуватиму їм. Нема за що. Але котики, цуцики і персонажі творів — то інша справа. Хоча ні, людей теж інколи жалію. Як от, скажімо, Дуймовича5, так, мені дійсно шкода Давора, хоча він іще той кадр був.
І тут по виразу обличчя малої викупаєш, що цей раунд за тобою. Її очі круглішають, на щоках проступає рум’янець, — о, вона загорілась! Азарт розбирає, він за силою не слабший хіті, а часом і сильніший! А мета цього всього — справити враження одне на одного. Хоча вже й в тому немає проблеми, бо знайомі та активно спілкуєтесь третій рік, проте то вже звичка.
— Ти не знаєш про нього? Він же грав Перхана. І життя, до речі, мав не простіше, а в другій половині дев’яностих взагалі на важку наркоту підсів. Дев’яносто дев’ятого, десь в травні чи в березні повісився через депресуху.
— А до чого це? — питає Оленка.
— Бо мені його жалко6, — ось твоє виправдання цього монологу. Сьорбаєш із порожньої чашки, але ця мала зараза уже випила твій чай.
— Жалко в бджілки, Томмі-Томе!
Злишся тепер, споглядаючи її задоволене личко. Біс би її забрав!
Андрюха приперся з окропом, Оленка вкидає в чашку обидва пакетики і вимочує їх там. Забираєш, Томмі, її чай і робиш добрячий ковток. Андрюха дивиться на все це із потужним заря