Забуваються лінії, запахи, барви і звуки, Слабне зір, гасне слух і минається радість проста. За своєю душею простягнеш обличчя і руки, Але високо і недосяжно вона відліта.
Залишається тільки вокзал на останнім пероні, Сіра піна розлуки клубочиться пухне і - от. Вже вона роз’їдає мої беззахисні долоні І огидним солодким теплом наповзає на рот, Залишилась любов, але краще б її не було.
В провінційній постелі я плакала доки стомилась, І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна. Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились, Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна, Затихала, стихала банальна вокзальна весна.
Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю, В провінційній постелі, що потом кишить і слізьми. І твого коньяку не подасть тобі жоден, я знаю, Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми. Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми.
Надто гірко ми плакали і ображали природу, Надто сильно любили коханців соромлячи тим, Надто вірші писали поетів зневаживши зроду. Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
Забываются линии, запахи, краски и звуки, Слабеет зрение, гаснет слух и уходит радость простая. За своею душою протянешь лицо и руки, Но высоко и недостижимо она отлетает.
Остается только вокзал, на последнем перроне Серая пена разлуки клубится, пухнет - и вот Она уже разъедает мои беззащитные ладони И отвратительным сладким теплом наползает на рот. Осталась любовь, но лучше б ее не было.
Затихала, стихала банальная вокзальная весна.
Мы умрем не в Париже, теперь я это знаю наверняка, В провинциальной постели, что потом кишит и слезами, И твой коньяк никто не подаст тебе, я знаю. Ничьим поцелуем не будем утешены мы. Под мостом Мирабо, где разойдуться круги темноты.
Слишком горько мы плакали и обижали природу. Слишком сильно любили, стыдя этим любовников. Слишком стихи писали, поэтов презрев с роду. Нам они не позволят умереть в Париже и воду Под мостом Мирабо окольцуют конвоем густым.