Залізні сплетіння самотньо висять У темних підвалах златоверхих церков, Чужинське буття зникло навіки, Лиш вітер дзвенить крізь уламки оков.
Не з тобою, не з тобою – говорить він з тишиною, Каже – кинь це все, облиш та іди хутчіш за мною, Там де лід у світлі сонця сяє мов кришталь, Там, де небо на виду, поросла травою земля.
Геть іди, виринай із руйновищ давніх стін, Полишай тут усе, чуєш – віє вітер змін? Кличе він за собою, крізь простори та роки, Вітер забере з собою твою душу назавжди.
Там не буде вогко і темно, як тут, Там немає ланцюгів, є лиш те, чим живуть, А як тільки підведешся нагору, з дна, Засліпить тебе світло – то Сонця стіна…
Геть іди, виринай із руйновищ давніх стін, Полишай тут усе, чуєш – віє вітер змін? Кличе він за собою, крізь простори та роки, Вітер забере з собою твою душу назавжди.