Ой, здається – не журюся, таки ж я не рада, чогось мені тяжко-важко, на серці досада. Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя, зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;
а я той цвіт позриваю та сплету віночка, кину його, червоного, в воду до поточка: пливи, пливи, мій віночку, до самого моря, може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя.
Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила, а від нього синя хвиля геть почервоніла. Гірка вода в синім морі, гірко її пити; чом я свою досадоньку не можу втопити?