Мені здавалося як лілії зривав, що тих квіток у нас немало. Я їх коханій дарував, я їх коханій дарував, мене кохана цілувала.
А білі квіти юнаки несли в човни, а білі квіти рвали всюди. І важко плакали вони, і важко плакали вони, і важко плакали, мов люди. і нас покинули вони, і нас покинули вони, немов любов, що вже не буде.
Уже літа на білих конях пропливли. По білих квітах геть промчали. І квіти вже не зацвіли, і квіти вже не зацвіли, де нас кохані зустрічали.
Ой хто ж так ніжно їх лілеями назвав? Немов признався у коханні! Якби ж я знав, коли зривав, якби ж я знав, коли зривав, що людям тих квіток не стане? Якби ж я знав, коли зривав, якби ж я знав, коли зривав, що ці квітки для нас востаннє!
Ой хто ж так ніжно їх лілеями назвав? Немов признався у коханні! Якби ж я знав, коли зривав, якби ж я знав, коли зривав, що людям тих квіток не стане? Якби ж я знав, коли зривав, якби ж я знав, коли зривав, що ці квітки для нас востаннє!