Мене не бере сон. І не ламає втома. Мене знобить. Бо у душі дірки. Блукає вітер ними невгамовно. А серце беруть дрижаки. Десь там, за вікнами, надломлюється небо. З тієї тріщини тече додолу кров. Зірки померкли. Все давно померкло. А ти ж казав, що сонце вічне, мов... І ось зацвіли маки знов. Хоч зараз жовтень. А може вони ще від тоді жовті..? Ти так старанно прополов своїми вчинками мою любов. Я так її ростила довго. Але кому вона потрібна? Та любов... І видирав її з коріннями вітер. Жбурляв подалі. Я саджала знов. Про що ти думав? Як міг мої старання стерти на нівець? Я так змагалася.... А тут прийшов кінець. Вона пробралася обманом в нашу казку. Та ніч була оманою. А на її обличчі красувалась маска. І ти повірив. Стер стару картинку. Виходить, то була лише розминка. І я - не твоя половинка. Заповнив серце на тритинку лиш, Любов'ю... Ну а на решті площини - Тверді кристали солі з кров'ю.