Воронки й окопи давно заросли полинами, А в мене ще й досі не гоїться болю клубок. Схвильований батько край шляху прощається з нами І лагідно просить: — Ти слухайся мами, синок!
Ми поле орали, в нужденних брели посторонках, І крепом лягала за нами життя борозна. Як море пекуче, прийшла і до нас похоронка, І в мамині коси вплелася в той день сивина.
Та я все не вірив і тата ходив виглядати, Хотілось відчути тепло його добрих долонь. А батьку судилось і в День Перемоги лежати, На кручах Дніпрових пала з його серця вогонь.
Приходжу до нього тепер я з своїми синами, Не зміряти болю й прогірклого щастя мого. Воронки й окопи давно заросли полинами, А батькове серце палає, як вічний вогонь.