Їхав козак за Дунай, сказав: \"Дівчино, прощай! Ти, конику вороненький, неси та гуляй!\" Постій, постій, мій козаче, твоя дівчина плаче, На кого ж ти покидаєш - тільки подумай. Лучше було б не ходить, Лучше було б не любить, Лучше було б та й не знать, Чим тепер забувать. Вийшла, руки заломавши і тяженько заплакавши: \"Як ти мене покидаєш – тільки подумай!\" \"Білих ручок не ламай, ясних очок не стирай; Мене з війни із славою к собі дожидай\". \"Не хочу я нічого, тільки тебе одного; Ти будь здоров, мій миленький, а все пропадай\". Свиснув козак на коня: \"Оставайся здорова! Як не згину, то вернуся через три года!\"