Знову місяць блукає зоряним небом. Знову чую скрізь сон тихі кроки твої. Я не знаю тебе, я не знаю про тебе. І для чого приходиш з далеких тих днів.
Так багато у тебе хотів запитати, Та напевно як завжди не вистачить слів. Скільки повзати ще нам, а не літати? І для чого приходиш з далеких тих днів?
Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні. Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант. Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині. Ти мені пробач, незнайомий мій брат.
Ніби все у нас є, більше навіть не треба: Синє небо і жовте колосся ланів. А насправді ми просто тікаєм від себе. Ти про це нагадав нам з далеких тих днів.
Ти мені пробач, я колись народився в своїй країні. Ти мені пробач, я живу ніби вдома, але як емігрант. Ти мені пробач за забуті пісні і сльозу на калині. Ти мені пробач, незнайомий мій брат.
Стогнали гори, ридали ікони... Спадали зорі комусь на погони... Червоне поле, червоне небо... Такого не треба, більше не треба!
І на віки віків, повсяк час і нині Будуть дивитись на нас очі сині... Березові хрести, і земля у руїні, І останні слова: \"Cлава Україні!\"