Нестерчук Володимир - Я намагаюсь жити далі "На сцені (2012)" | Текст песни

• Тексты песен
• Нестерчук Володимир
• Я намагаюсь жити далі "На сцені (2012)"

Музичне оздоблення - Андрій Бочко
Текст та ідея - Нестерчук Володимир

Я намагаюсь жити далі, я складаю свої книжки на свої полиці і справно стираю пил з них. Я перечитую їх знову і знову, намагаючись знайти в них хоч щось нове, щось що я упустив раніше... але там нічого не стається нового - у старих книгах все по старому.
Я так само живу як і жив, кожного дня я намагаюсь прочитати нову книгу, та щоразу замружившись хоч на пів миті чи відволікшись від тексту я бачу твою легку усмішку, яка важче ніж життя, я бачу твої глибокі очі, що глибші за печаль, і мабуть твій носик що не раз торкався моєї щоки як твої губи щось шепотіли мені, так як зараз упираються в мене дні і кличуть у свою завірюху. І я намагаюсь не мружитись - і тоді я вигялдаю серйозним, люди думають що я дуже уважно зосереджений читанням та деколи мені стає занадто важко формувати букви в слова а слова у речення, вони розбігаються перемішуються і формують звичні слова і звичні зречення. Але я намагаюсь, я нічого не маю проти. Я повинен це робити, не можнана ж йти проти проироди. І скажімо не жити... Зупинитись не можна бо за кожною новою секундою минула зникає у прірві буття, говорячи іншими словами - вмирає. Я знаю про це не прийнято говорити і ніхто цього до мене не казав в голос, може лиш пошепки - але час вмирає для того щоб ми жили. Ніхто не хоче бачити як кожна секунда вбиває себе щоб у нас народилась нова, ми просто їх не рахуємо. Ну кому я скажу, що не хочу нової, що я б ще хоч трохи побув у там і тоді, я не хочу тут і тепер, бо тут все чуже мені, все наче зроблено з химер міжзіркової пустоти, але він не може не йти. Час не йде, він насправді минає. Щодня роблю все методично і безупинно, як годинник заведений Богом. Я живу. Процеси в моєму організмі - незмінні і в моєму серці - все та сама зима. Там я оберігаю тебе від холоду... навіщо? Я не герой я просто не вбивця і я не можу... я просто не можу дозволити тобі померти, я не дам тобі там замерзнути і я зігріваю тебе мріями. Які звичайно не справдяться. Ми з тобою про це знаємо як ніхто краще. Та я з тобою відвертий і мені від цього важче... Ти існуєш поза собою, хоча можеш в це і не вірити, тепер частина тебе у мене ніби на збереженні, я пронесу її крізь всі холоди, і навіть якщо ти станеш холодною сніговою королевою, якщо твоя усмішка зітреться в'югами, а океан в очах висохне і стане пустелею, якщо ти забудеш вже себе спражнюю, я останнім подихом випущу тебе з свого серця, аби нагдати тобі про все - про те що ти маленьке диво не вивчене, яке неможливо помітити не закохавшись... а закохавшись неможливо забути і ти житимеш. Я знаю що з тобою роблять роки, я знаю що тебе вичавлює з тебе життя і ти себе сама забуваєш по крихітці... але я донесу цей образ до кінця, я збережу тебе в собі, як Джаконду від віків укрив в своїх долонях Лувр. Ти будеш моєю весною, яка згадками зігріє краще за сонце. Ти будеш моїм Парижем в який я повертатимусь у снах. Ти будеш моєю долею, яку я випустив на мить і не повернув назад. Ну а я не буду твоїм. Це занато важкий тягар, ти лиш дозволь, раз любити я не умів, хоча б вигадати все це, і хоч на секунду зі мною повір...