Знаєш, насправді, нічого цього немає... Мій поїзд, твоя затишна тепла кімната — це просто створені нашою уявою крайнощі, які ми, за звичкою, змушені відчувати.
В реальності ми з тобою ідемо поряд, і ранок листопада кутає все туманом... за декілька метрів щось сонно буркоче море, чекаючи ковдри, яку подарує зима.
У тебе, як завше, руки — осінньо холодні; мокрий асфальт та небо — подібні кольором. На нас — занадто легкий для прогулянок одяг, і вітер гладить волосся та лізе за коміри.
Кроки б'ються об вулиці й далі ширяться — до неба, що горбиться хмарами темно-сірими... Наше місто давно збудовано. Залишилося тільки вірити.