Коли настане мій час, хай буде, скажімо, листопад, аби на чорних полях уже не лишалося збіжжя, хай небо сталлю меча розбудить дощі і потопить кордони сухих плям, знищуючи розбіжності між сушею і морями. Хай звірі і неперелітні птахи зберуться до мене, очікуючи поживи. Душа летітиме прямо угору, дорогою літа, до самого краю сцени, що за межею лежить. І я, востаннє згадавши кожну секунду дороги, обличчя кожного з сотень, кого не побачу знову, стану на вічність старшим. Але за мить до того скажу \"Побачимось потім\"... Це буде останнім словом.