Я шукав себе в пасмах туману й осіннього диму, Сіре небо, що мало б давити, насправді гладило, Я ходив по рівнинах, якими ніхто не йтиме, А якщо і йтиме - то йтиме без цілі й радості.
Я молився холоду, вітру, чекав на опади (Краще в формі дощу, бо снігу тут не дочекаєшся), Я ішов полями, що зроду не будуть скопані, Вслід за вигином обрію, сірого і безкрайого.
Вічний жовтень торкався до рук і стелився травами, Що в осінній в’ялості втратили дар підступності, Кожен крок на дорозі був, безсумнівно, правильним, Бо, урешті-решт, він вів мене до наступного.
Дні моєї мандрівки не бачили сонячних променів, Лиш тому, що, направду, я не хотів їх бачити. Зрідка жовті степи просівались густими дібровами, А осідлі вітри ненадовго ставали бродячими.
Я не мав помилок, хоч робив поворотів немало, та В таких мандрах мета дуже рідко окреслена простором. Всі дороги ведуть до себе, де б не звертали ми, Відрізняючись тільки протоптаністю та порослістю.