Ритуал суботнього самознищення починається тут, починається з твого бажання забути все. Перші кілька пляшок – легко. Далі - неначе ртуть Заливаєш у горло. Вечір потрохи втрачає сенс. Концентрат незнайомих облич розбавляє друг. Заливаєтесь разом. Колективний суїцид, якось так. На руках - чорна фарба. Звідки? Вранці зітру. Це, напевно, стигмати. Мода – на стиль Христа. Ну а далі чужа квартира, під’їзд, балкон чужі вірші, хоча свої читаються теж. За подачу - тверда двійка. Мовляв, моветон, ну а ніч все біжить, ніби небо – не небо – стежка. Починає світати. Скінчаються цигарки. До балкону злітаються оси, птахи, вітри. Кожне слово здається болісним і важким, ніби шкрябаєш на граніті формату А-три. Заповітна пора – сонце сонно повзе з нори і понуро-похмільно дивиться на балкон. Ти вливаєш у себе те, що тече й горить і на погляд відповідаєш важким кивком. Парить ранок. Головне уранці - тихо піти, не збудивши інших. Вмикається стелс-режим. Бо інші - все ж, не такі зануди, як ти, і в неділю о восьмій ніхто із них не біжить під холодний душ додому. Ранок пече, тяжко дихати, а курити - тяжче стократ. Кеди б’ють по дорозі ритмічно, але іще ти немов не прокинувся. Курва, складна пора. На зупинці людно. Ей, це ж ранок, народ... Якийсь азер на розі штовхає всім кавуни. Ось маршрутка до червоної гілки метро, вже чомусь забита мамами із дітьми. Сонце смажить єдине вільне місце в кутку, ти кидаєш кості, втикаючи у смартфон. За вікном із бігбордів скалиться Rocket Racoon, осідлавши Грута скаженим живим шарфом. “Лісова”. Нелегальні торговці, бомжі, менти. Ти купуєш каву аби тебе перестала голова тріщати. Здохни – а треба йти... Ти пірнаєш в метро. Цим закінчуєш ритуал.