З ікони пантеїста дощ сочиться, стікаючи по кепці прямо в душу. Ранкові перехожі – сонні лиця; самотність у юрбі – як жаба – душить… Дорожня сумка здавлює долоню, у плеєрі – Бурзум із Луперкалем останні клапті сну в мені хоронять. Цей літній дощ, як Більбо, має жало. Вагон півповний – буду оптимістом, секунда тиші вибухає ревом; залізний Алдуїн під спляче місто несе людей – двогривневий фаст тревел. Від шуму розкумарююсь помалу. Сідаю – тут таке вдається рідко. Лишились елементи ритуалу: дістати телефон, зайти в “замітки” –
і от уже думки зі сну відтали. Пора попрацювати наднормово.
Колю вірші на синяві кристали, як Хайзенберг римованого слова.