Ми загубилися у лабіринтах кімнат, коли інші зуміли вирватись. Нам залишилося мріяти і чекати моменту, щоб зовсім вирости. Ми віднайшли себе у чорнилі, папері та лампі в кутку спальні, І пізнавали для себе силу мрій, доки інших ковтала реальність.
Ми будували мости, що вели нас подалі в омріяну невідомість, І навчились ховати розчарування, коли повертались додому. Нам казали навчитися жити - для нас ці слова не мали значення. Ми не те щоб ховались від світу, але воліли його не бачити.
Нам відмовляли у праві на спогади - і, усміхаючись, переконано Ми обирали ті дороги, в кінці яких чекали дракони, Ми оберталися на папері в рубані літери, знаки плавні І відчиняли ті двері, за якими селилися фавни.
І коли час настав розійтися в офіси і набрати кредитів, Ми стали ніби дорослими, але досі залишалися дітьми. На перекурах, обідніх перервах і ввечері, після важкого дня ми Знов одягали плащі на плечі і ставали мандрівниками.
Поки за нами - мрії та істина, нам вистачатиме сил боротись. Душу легко залишити чистою - просто не треба лізти в болото. Чари існують, якщо в них вірити. Час працює на диво просто: Можна хоч сотню разів вирости, але при цьому не стати дорослим.
Світ покритий ранами гнійними, переповнений гадами хижими, Та поки в ньому існують мрійники, він ще має надію вижити. Наші життя належать лише нам. Нас небагато, проте Наша війна - це найдовша у світі війна - Хрестовий похід дітей.