89. Ти половець, ти правнук печеніга. Л. Костенко (Річка Геракліта: 4. ЩО В НАС БУЛО? ЛЮБОВ І ЛІТО)
Ти половець, ти правнук печеніга, з чужої муки і з чужої Мекки. Я жду тебе, і я вже почорніла На цих вітрах од горя і од спеки. Стоять в степу брати мої кургани. На стольний Київ сунеться навала. Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч наготувала. Чужинець ти. І всі ви – яничари. Турецьке зілля хиже і безнебе. До тебе в сни приходжу я ночами за сто печалей від самої себе. Але не спиниш тінь мою зникому. Моя душа зболілася в кольчузі. Я знаю все. Я не скажу нікому, що ми давно не вороги, а друзі. Козацький син з козацькими очима, при чому тут мечеть і той півмісяць? Із ким ти йдеш?! Орда твого вітчима Усе на зраді вчинить і замісить. Рубай мене, прицілься в мене з лука! О ти, що міг би буть моїм коханим!- В твоїх очах неміряна розлука, а ти ідеш на землю мою з ханом. І це твоя спокута і офіра – опустиш руку раптом серед бою. В тобі щемить моя висока віра, а ти і сам не знаєш, що з тобою.
[Ты половец, ты правнук печенега. Мне чужды твоя мука, твоя Мекка, но жду тебя — и с горя почернела под жгучий зной и вой чужого ветра.
Над братьями в степи теперь курганы. Идёте вы ордой на Киев биться. Там встретимся, и будем там врагами. Точу я меч, чтоб насмерть нам сразиться.
Вы нам чужие. Все вы — янычары. Вы все от зелья турок одичали. В твою постель я прихожу ночами забыть обиды, боли и печали.
Но я в твоём гареме не останусь: душа на волю рвётся из кольчуги. Уйду, всё зная, но не проболтаюсь о том, что мы — не вороги, а други.
Что поднял на меня казачьи очи? При чём же тут мечеть и полумесяц? Ты с кем? Орду в поход ведёт твой отчим, он нам изменит, грязью нас замесит.
Руби ж меня, стреляй в меня из лука, ты, бывший для меня в любви желанным! В твоих очах — бездонная разлука, идешь в поход на нашу землю с ханом.
И жертва в том твоя, и искупленье грехов: опустишь руки в пекле боя. Свершила я пред верой преступленье, а ты и сам не знаешь, что с тобою].