В маленькім містечку, на березі озера Комо, в готелі “Фйоренца”, в неділю увечері — джаз! Я тут випадково (як, власне, я скрізь випадково) — і вечір порожній, і ще від’їжджати не час… Звичайно, не Армстронґ — та все ж, видуваючи з рота сріблясту змію саксофона й тоски-ні-за-чим, — good job, паруб’ята, їй-Богу, — хороша робота! — і банда сміється — п’яненько, без жодних причин… I — добрі литаври. I — добре прописані тавра на лицях, уражених тліном хтозна-як давно… А вже піаніст — то напевно походить з кентавра: гойдаючись торсом на клубах старенького ф-но! Коротка затяжка; ковток з попідручної склянки (поки животом відбурмоче свій жаль контрабас) — і можна ізнов в саксофон голосити до ранку над тим, як минуле нещадно підточує нас! — як люстро без ґлянсу, як пліснявий мур Ренесансу, як мертві очниці, що бачили спалений Рим… Із цього Белладжо, із цього крайсвіту і трансу куди ж нам подітись, уже від рождіння старим?
Задайте нам тему, Ґарфункель, Сінатра і Преслі! Туристи з Техасу, затупайте, входячи в раж! — І ми стрепенемось, такі чарівливо воскреслі, що вдарені струмом, — і ми вам покажемо джаз! Під виляски сміху (як плюск світового потопу…) — і схлипом, і скваком, і смішно пердючим звучком — старайся, старайся!.. подобайсь, старенька Європо, — неначе на конто собі заробляєш очко! Остання поразка твоя — без стотисячних армій, без ґвалту і крику, без сальв і чужих коругов прийшов і сидить — добродушний, вгодований варвар — і всі morituri “на струнко” вітають його!..
А й славно лабаєте, хлопці, були б-сте здорові! — Розчулена в дим (і сама вже зникома, як дим), куплю їм мартіні — я теж тої самої крові, от тільки мій спадок давно просвистали діди… “Як вечір?” — спитають мене по-англійськи. — “Приємний”: усюди так само приємний, куди не піди… В дванадцятій тридцять відходить пором на Варенну. І хилить на сон. І гуде холодком од води.