Оксана Забужко - Задзеркалля - пані Мержинська | Текст песни

• Тексты песен
• Оксана Забужко
• Задзеркалля - пані Мержинська

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, —
у такому самому Києві, тільки трохи інакшім
(всі знайомі кав’ярні — по другому боці вулиць,
рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), —
по хіднику, освітленім плямами листя,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, —
бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці
(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);
дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська
спиняє візочок — поправити укривальце,
нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає
теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,
не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя
в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,
ніжно сюркоче, прицокує язиком
(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:
всі ті дівоцькі сухоти — то просто од нервів,
вийдеш заміж, народиш — і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)
чекає вогненний янгол, сховавши крила
під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.
Входить жінка у чорній сукні,
різко стягує рукавички, шпурляє на столик.
Янгол підводить на неї очі — і тут же відводить: помилка.
Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська
котить візочок мимо:
не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря —
тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,
так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл
на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка
втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,
Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки
широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:
пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,
прощену няньку і куховарку на задньому плані.
Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше — знаєш,
Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.
Смерком стають чутніші вологі надихи саду.
У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.
І коли — то, либонь, од єврейських дільниць — розтинається крик:
— Міріам!
(Міріам! Міріам! — захлинулась горбами луна), —
мов здригнувшись зі сну,
Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.
— Що тобі, серце? — Нічого (ряхтюча рубінова крапля
на підмізинній пучці — батистова хусточка — пляма
розтікається і підсихає, немов іржа).
Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.
— Ти просто втомилась, — цілунок в долоню, — не час нам лягти?
(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол
замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар
б’є дванадцять разів — отже, північ. Щасливі жінки
сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська
непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,
і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима —
широко розкритими — дивиться в порожнечу.

***

Оксана Забужко еще тексты