Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались… Т. Шевченко
Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим. 1-ше Послання ап. Павла до коринтян
…І ми повернулись. Уже не курилося згарище. Рипіло в повіках од сохлих, збужавілих сліз. І ворон злітав, і кричав щось немовби: “Товаріщі!” — одчайним, придавленим криком — як ті, котрі бачать обріз наставлений. Десь між руїн шурхотіла сполошно хода утікаючих звірів. Був світ — як пательняний спід. Земля розволочена, наче жона чужоложна, З-під ніг нам сочила, мов пасоку, яловий піт. З остиглих чавунок тягнуло снітявим і трупним. Луна відзивалась на брязк — ніби мала цей звук на слуху. Трусивсь юродивий у рам’ї й присохлому струп’ї і щось мускотав про козацтво, наставивши жменю суху. Ніхто не виходив із хлібом. Ніхто не прохав нас до чарки. А замість дітей — ну й прудкі ж! — ухопивши тропи, до нас дибуляли на викиднів схожі почварки, і, наче налляті водою, світилися їм черепи. Та ще гробацюги, обкурені чортополоху, роз’ярені, аж на загривках ставала їм шерсть: — Ачей докопаємось, бля, до Великого Льоху! — плювали в долоні — й вганялись лопатами в персть!..
…І взяв же нас жаль, ой узяв же нас жаль — аж відринув рум’янець од лиць, і кликнули ми в мертві сліди, що — ми ж вам заплатим, а ви ж нам — станцюйте Вкраїну, якої ми так сподівались, ідучи сюди! Такої, щоб — горда! щоб випростом — з княжого корзна! Одкинувши дергу — в Софію! з саней! по сніжку! Такої, щоб ждала — вірненько, й кохала — не спорзно, а так, як душі б вишивалось, стібком по стібку, червоним і чорним; а ще — щоб гетьмани, гетьмани, гетьмани! щоб коні іржали й бряжчали шаблі! І Бог вам віддячить за всі повзунці та батмани, за всі живосильні колінця по товченім склі…
І брязнула враз — чи у віко, чи в камінь лопата, спорснувши по жовтому ґлею в розкислих грудках, — і бравиє мальчикі, вибачте — хвацькі хлоп’ята, підваживши віко, явились на ризик і страх! Чортком з табакерки! Навприсядки, ще й вихилясом! Такі ж чорновусі, що грець же ж тобі, не троюдь!.. І сльози лились — як буває хіба за шинквасом, коли, прогулявшись до цурки, облапуєш пісню за грудь: мели шаровари, здіймаючи вітер червоний, мелькали сутани, плескали путани, скакали амвони, іржали шаблі на всі тони, і дзвони дзвонили іржаві, і гнали поетів Платони до дідька з цієї держави — польські ринки, американські дрінки, Пілати, дипломати — уся Європа тут! Рожеві окуляри, і лярви за доляри (червоні шаровари метуть-метуть-метуть!). А мати-сиротина римується із тином, а на тім тині Мина сидить і награє на банджо жовто-синім (здорові, скурві сини! хотіли-сьте Вкраїни? оце ж вона і є!):
— Що на старшому на пальця здьору, й міняти шкуру їм нє впєрвой, а молодо-ого да й рекетьо-гора нєсут з разбі-той го-ло-вой… Ой!
Гоп-гоп-гоп-гоп, лізе п’яний хлоп, хлоп (шо ти лєзєш, ти, жлоб!) по дорозі чорний — подивися, дівчинонько, який я моторний! — Отвалі! Попід мостом, мостом пливе риба в Бостон, я люблю того ковбоя, що високий зростом!
Гоп-гоп-гоп-гоп, суне шляхом хлоп, хлоп, а за ним “Нісан”, а в “Нісані” — Сам: сам — пан, сам — хазяїн, чхнуть в Москві, а ми — “навзаєм”, і задком, і передком, чи райпровід, чи райком — ОМММММММ!!!!!!!
(Медитуєте, рєбята? Медитуйте… Зара’ знати, що поет, — ич, очі світяться… Тільки свічечку при тім таки задуйте — хай нічо’ нікому не привидиться. Хай вам, молодесеньким-чистесеньким, косо вслід ніхто непевний не позиркує… Наше діло, знаєте, не пєсєнкі —