Твої сльози, твої крики вже нічого не варті. Ти ж програла своє серце чужому у карти Та й розвіялось кохання, як його й не було. А ти досі ще не знаєш, чого серце прагнуло… Я, неначе жива статуя, – без думок, без слів. Чому скрізь не те, чого нестерпно так хотів? Чому всі й навіть ти стали чужими людьми? Було ж колись не так: такими рідними були. Ти ж казала: “ Нікому й ніколи тебе не віддам!” Де ж твоя вірність в коханні, лицемірна мадам?! Я навчив тебе цих почуттів, та ти полюбила, Полюбила іншого. І моєю любов’ю мене вбила… Я навчив тебе радіти, терпіти, але не страждати. Та вогонь кохання не буде, які раніше, палати. Я дав тобі крила та навчив в небесах літати, Та ти розбила серце, але забула його розтоптати…
Ти для мене більше, ніж всесвіт, миліше зорі. І хоча написано вже сотні таких історій, Але ти – моє життя, моє вічне кохання. Ти ж бо моя мрія, моє оспіване бажання.