Ти пам’ятаєш миті, коли були ми щасливі, І, наче діти, бавились в справжню ту любов… Та зараз душі в полон віддали грози й зливи, І мовчки терпимо нестерпну муку знову й знов.
Тому нині ти сидиш за вікном і тихо плачеш, А я самотньо гуляю осіннім мокрим парком. І вже ніколи не почую, що ти мене кохаєш, Й не перестану сумувати за своїм янголятком.
Чому твоє серце вже не відчуває моє кохання? Чому з вуст твоїх лунає егоїстичне й болюче «ні»? А в душі моїй панує лиш одвічне дивне запитання, На яке не дізнатись правдиву відповідь мені!...
Твоє палке кохання, немов гірська водна течія, - По судинах раненого серця біжить так швидко… Ти - моє небесне янголятко, моя яскравая зоря! Назавжди втратити тебе так боляче й незвично…
Але краще покохати та пережити це страждання, Аніж зовсім не відчувати незвичну силу того почуття, Бо пролине швидко час і виникне омріяне бажання - Прожити з коханою людиною щасливе все життя!