У рушник загорнувшись, немов туніку, зверху ніби мислитель, а нижче – фавн, декламатор Вергілія просить ріки повернути русла і стекти од віку, щоб видохся моря глухий оргáн.
Як найвище щастя: гризу оплаток цього дикого часу, де бозна-де, обійнявши тебе, наче жид – достаток, сам не знаю хто, але – твій початок, розглядаю прийдешнє, котре гряде.
В цьому є класицизм – накликати небо, бути свідком розвалу держави, міст, коли клямні епеї, роззувши кеди і бійцівські ремені, беруть штахети приладнати до зради конячий хвіст.
Вже не вірю богам, але вірю в Бога. І мені «до сандалій», як Гермесу страх, що Афіна – фригідна, в Ареса роги сягнули потоків, де миє ноги вічно юна Харита – твоя сестра.
Як найвищу любов, як любив столицю, – презацного тіла обійнявши стан, цілувати перса і твої сідниці захопивши в долоні – ввігнати крицю затвердлу у тебе, немов таран,
аби море сказилось! Та є курети, най рятують від Хроносу двох царів, як колись малого, бо нас – не зжерти! Я волів би від тебе зазнати смерти, ніж вклонитись Урану, чий атом – гнів.
Твої руки розкриті – нага і прóста; смієшся так дзвінко, що голос – час! Але час – окрутний: біліють кості, що війни імперії ними мостять, як постіль, царице, твою для нас.
І це – твій Карфаген; за вікном світає, колісниці трамваїв до шахтних стін підвозять рабів; життя минає… Втім, закохана жінка коли кохає, – міста набувають ціни руїн
або дієслів у піснях аеда. Хоч аеди – сліпці, коли гнів богів сипле попелом голову густиною меду, – голос вічних буколік рятує Лету від повсталих титанів чи пак чортів.
Як найперше яйце не пригріла квочка, наша доля не прийшле, а те, що є. Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку… Бо зла Юнона, суча дочка… Бо соловейко не дає…
Бо майбутнє – найшвидше зрізає відстань у минуле, що зроджене із вагін. Ти прогнулася, жоно, як сіамська киця… І гряде Колізею гігантська піцца, Рим лапшею звисає з протрухлих стін.