Леза моїх думок не мають нічого спільного з нелюбов'ю. Тих, хто хворіє з дитинства невір'ям, образа ріже, як скло. Страх бути відкинутим постійно змушує йти за тобою, Бо немає нічого страшнішого, ніж обпектися твоїм холодом або теплом. Одного разу, як заспокоюсь і чимось наповню вечір, Вкутаний вітром і димом зопрілих старих листів, Змию тебе водою з родинного глечика І виллю живе на мертве, на повен місяць через краї. На ранок вода обійме долоні твої росою Або ж впаде сльозою минулих спогадів зі щоки. Леза моїх думок не мають нічого спільного з нелюбов'ю. Хіба що ту краплю на згині ліній твоєї, тепер чужої, руки.