В дні, прожиті печально і просто, все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Мандрувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору я сказала комусь: - Люблю. - Хтось підносив мене до неба, я вдихала його, голубе... І не мріяла вже про тебе, щоби цим не образити тебе. А буває - спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з не відомих нікому країв... Є для серця така покута - забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було.