Мені сниться Боґуш Золаї, бачу його кришталеву руку з налиплими парашутиками кульбаби. Його янгол вирушає за здутим м'ячем, якого відносить повільна течія. Ступає у воду, непевний цієї стихії. Відкривається сухий плід минулого дня, повний загадок і спостережень: Боґуш на пристані, його волосся й сорочка спокійні, попри береговий вітер, що надимає смугастий сак метеостанції; повітряна куля освітлює краєвид, палахкотить її пекельне ядро. Птахи обсідають голову потятого лошати, досить нам обернутись – і ми знову бачимо, як падають їх чорні тіні. Недалеко кордон: тихі фургони поночі рушають біленою стіною берега, відкидаючи півмісяці маґнієвого світла. Боґуш виносить нам лавки, плетені постілки. Гудуть казани над мідною рікою Кереш, підіймаючи воду на ніч; швидше обертається колесо млина, необтяжене хлібами. Я знаю, як може бути там – вище за течією, на горищі, у нетрях виноградника. Знаю, як порожньо звучать міхи, як блукаюче світло розхитує порохняву колоду тіла, як змінюються сусіди. Колись єдина дорога сюди зійде пилюкою, і що тоді? Оголиться камінь, заб'ють джерела? Боґуш показує могильну плиту посеред саду – священик. Cад відкриває свої філіали на периферіях світу. Боґуше, ти там, де двоє, четверо, перехрестившись, сідають у внутрішньому дворі вечора, утвореному його ходою, підступами, його глухими окликами. Ти розводиш вогонь у наповненій вугіллям сурдині, від чого намагаєшся вберегтися? Від нічних відгомонів, що нагадують гуркіт тіл трубопроводами неба? Від перельотів ангелів, що знають своє місце і час? Від ліній фронту, що невтримно затіснюють своє кільце? Око тайфуну, в якому ночують твої птахи. Ти знаходиш сховок у Книзі, вино, що ти його п’єш, знаходить заспокоєння у твоєму ковтку. А де сум’яття лози, і чому у твоїй Книзі нічого не написано про неспокій виноградаря? І ти, що вважаєш себе вправним метеорологом, чи можеш відчитати письмена на повітряних зміях, що їх пускають репортери, відряджені на той бік? Чи ти принаймні чуєш їх лопотіння? “Головне, каже Боґуш, то вміти застати одну з годин на гарячому, коли вона, все ще необачно відкрита, проведе нас коридором усіх наступних годин.” Як правильно прочитати дзенькіт ключів, що далеко попереду, клепання кіс, ритми вуду, темні сліди на підвітряних стінах – від хрестів, зв’язаних із двох паличок? Що зраджує нас перед великою водою – ті кілька запитань, і їх розхитані паперті, де ми стоїмо зграйками, передаючи з рук у руки хліб і маслини? Безсоння відкривається тут пунктуально й урочисто, як новий яскраво освітлений супермаркет, сюди приходять і прицінюються, цигани женуть сюди усіх своїх коней, “чи можу я переночувати у твоєму безсонні?” Боґуш дивиться на цей посріблений континент, що уникає своєї тіні, страждаючи безнадійною фобією – бути тінню своєї тіні. Темні комети лиликів; найпростіші іменники, вода, порох, голос, обертаються, як стробоскопи, відкидаючи каламутні кочуючі відблиски. Сліди на воді, потяг, якого нам не вдалося спинити на цій проміжній станції, знаки нашого невидимого письма, що ще видно з висоти пташиного польоту? роїння сімені, світло наших запалених гортаней, голоси, що висвічуються з-під ребер куфічним скорописом, палання двигунів, сяйливий суд, що несеться аеродромом, горловий спів, яким для нас дублюють послання фатімської богородиці? високо обірвані ринви, безконечна плутанина слідів, якась пляма, щось поміж дерев, що з’являється, гасне, і знову засвічується в іншому місці залізничні довідники і станції які завжди задалеко замерзлі шибки з письменами чийогось нерівного подиху? Янгол, перейшовши на той берег, викручує подiл. Боґуш зливає рештки вина до бутлі, опускає криничну ляду, і поки він загасить ліхтар, залишається небагато слів, та й ті заледве чи встигнеш сказати: “поки ще відчуваємо один одного спинами ми є поки ще відчуваємо один одного спинами”