Дві Рози, мов зорі - одна чорна, наче ніч, Але вона відлякувати лиш бажає в вічі, Ті хто знає, її шипи не можуть злякати. Вона така різна. м'яка та несамовита.
Друга біла, мов весільне плаття. Але гостра мов меч, її слова ранять серце. Тут шипи, тут біль, тут секретів, мов насінь В жменьці. Ще менше, ще більше і ти в пастці.
Я садівник і в цей складний час Вирішив свої ножиці скласти. Не стану шипи обрізати. Не рушу з місця. Лише корінь поливати.
Сонце собою затуляти, буде як завжди З моєї сторони егоїстично і невчасно. Дві квітки, які ві сні приходили... Не накувати цим курчатам. Щастя-дбати!
Дві Рози, мов зорі, виконували бажання. Потрапили в життя. Тишком-нишком. В кімнаті затишній, дві Рози цвіли і пахли. Не зірвати зухвало! Не зів'яти. В радість дати.
І вже не жаль, так потрібно було. Мов в двох напрямках настояти Ліворуч - Роза Чорна, праворуч - Біла. І я по центру та переді мною простінок.
Ти знаєш, ніколи не вмів вінок на волоссі сплітати, Мабуть навчитись вже час. Він в нас самий цінний. Дві Рози в життя зуміли ввірватись. Ніхто не спитав, Ні! Я не був готовий. Звичайний садівник, без слів
Без сліз - в минулому сів. Лиш мрії та земля з водою на поготів. Ці стрічки вперше прозвучать з вуст на Українській, Так потрібно - це повинно звідусіль звучати. Дві Рози. Та що біла, ще немов дитя, але зовні така доросла.
Чорна, якій листя я нещодавно зумів підстригати, Сама з насінням вже коло хати. Вони різні, Вони носять ім'я улюблені мої дівчачі. Але я звичайний садівник. Затуплені ножиці на матах...