я не хочу тебе відпускати й на крок бо до осені надто мало і ти відлітаєш у вирій власний думок де до краю важливі лиш сни
спіймай мене я падаю вниз на хвилі туману розлитої кави без цукру на білий фарфор без тями пролітаючи крізь карнизи і тюлі пянкої грози. я тебе не тримаю лети
відчуваючи тебе в останній раз я усміхнусь, хоча вогонь не згас відпущу руку відлітай з підвіконня коли так треба як прийде час чекати буду
я не хочу тебе відпускати повір бо та осінь розлиє дощами мій світ опаде мов іній життя на стіл аж допоки з надії не зникне твій світ
відчуваючи тебе в останній раз я усміхнусь, хоча вогонь не згас відпущу руку відлітай з підвіконня коли так треба як прийде час чекати буду