Притча про Адеїла - Частина перша | Текст песни

• Тексты песен
• Притча про Адеїла
• Частина перша

Одного разу зірки на небі горіли особливо яскраво.
Люди юрмилися на площі і в німому благоговінні підносилися душею до вічного світла.
І ось раптом з натовпу пролунав голос:
- Брати! Яке ж чудове світло там у високих небесних рівнинах! А у нас тут так сиро і похмуро! Знудилася душа моя і нема їй життя і волі у цій вічній пітьмі.
Що з того, що через мільйони років життя наших далеких нащадків буде освітлене вічним світлом?
Нам, нам потрібне це світло. Потрібне більше від повітря й поживи, більше матері й коханої.
Хто знає - можливо і є шлях до зірок. Хтозна може ми в силах зірвати їх з неба і охристих в низину, посеред нас, на радість всій землі!
Нуж бо хотімо шукати шляхи, ходімо шукати світло для свого життя.
Віче змовкло в очікувальній тиші. І тільки пошепки люди запитували одне в одного:
- Хто це?
- Це – Адеїл, юнак нерозважливий і непокірний.
Знову запанувала тиша. Й промовив Тшур, вчитель розумних, світло науки.
- Любий юначе! Ми всі розуміємо твою тугу. Хто з нас свого часу не хворів нею? Але неможливо людині зірвати з неба зорю. Край землі закінчується глибокими проваллями та прірвами. За ними ж круті скелі. І немає через них шляху до зірок. Так говорить досвід та мудрість.
І відповів Адеїл:
- Не до вас, не до вас мудрі, я звертаюся. Ваш досвід більмами покриває вам очі, а ваша мудрість осліплює вас. До вас я волаю, молоді та серцем сміливі, до вас, хто ще не розчавлений схибленою старечою мудрістю! - І він очікував відповідь:
Одні сказали:
- Ми б радо пішли. Але ми світло й радість в очах своїх батьків і не можемо завдати їм скорботу.
Інші ж відповіли:
- Ми б радо пішли. Але ми щойно почали будувати свої будинки, і нам потрібно їх завершити.
Треті ж мовили:
- Гайда, Адеїле! Ми йдемо з тобою!
І піднеслися багато юнаків та дівчат. Та й пішли за Адеїлом. Взяли шлях в темну й грізну далечінь. І темрява поглинула їх.
Минуло багато часу. Й не було жодної звістки про тих які пішли.
Матері оплакували нерозважливо загиблих дітей, а життя пішло своїм плином.
Знову у сирому й темному мороці народжувалися, росли, любили та помирали люди тихо надіючись що через тисячі століть на землю зійде світло.
Але одного разу над темним обрієм землі небо трохи засяяло мигтючим трепетним світлом. Люди юрмлячись на майдані з подивом запитували:
- Що це там?
Тим часом з кожною годиною небо яснішало від променистого світла.
Блакитні промені ковзали скрізь тумани, пронизуючи хмари, широким світлом заливаючи небесні рівнини.
Похмурі хмари налякано клубочилися, штовхалися і втікали вдалину. І трепет небувалої радості пробігав землею.
Пильно вдивлявся в далечінь старий жрець Сатзой. Вдумавшись промовив:
- Таке світло може виходити тільки від вічної небесної зорі.
Заперечивши йому Тшур, вчитель розумних, світло науки, повів:
- Але яким чином змогла зоря зійти на землю? Немає нам стежки до зірок і зіркам немає шляху до нас.
Тим часом небо світлішаючи світліло.
І раптом над обрієм землі блиснула сліпучо-яскрава точка - Зоря! Іде зоря! Переповнені бурхливої радості люди побігли їй назустріч.
Яскраві, мов день, промені розганяли гнилі тумани.
Розірвані, скошлані тумани металися і припадали до землі. А промені б’ючи, рвали їх на частини і вганяли до землі.
Засвітився і очистився обрій землі. Люди побачили, наскільки широкий цей обрій, який чисельний вільний простір землі і скільки в них братів живе по всім бокам від себе. І у бурхливій радості побігли вони назустріч світлу.
По дорозі тихим кроком йшов Адеїл високо тримаючи за промінь зірвану з неба зорю. Він був один.
Його запитали?
- Де ж решта?
Переривчастим голосом він відповів:
- Загинули всі. Загинули простеляючи шлях до небес через провалля і безодні. І загинули смертю хоробрих.
Радісний натовп оточив зореносця. Дівчата обсипали його квітами.
Гриміли захопленні голосіння:
- Слава Адеїлу! Слава тому що приніс світло!
Увійшовши до міста він зупинився на площі високо тримаючи зорю. По всьому місту

Притча про Адеїла еще тексты