Пробач, я знов пишу вночi про нашi божевільні днi, про те, як краплi дощові зигзагом сонячним по шклi стікали…а ми сиділи і мовчали.
Пробач, шкода, що я - не ти ... моï думки занадто не яснi, та й серце б'ється навпаки, а все навколишнє щезає неначе в сні, коли ти поруч. Що ж, буває…
Я другий день тебе не бачив, а скучив сильно так, неначе в розлуці ми провели рік. І як мені з цим жити дальше? Чи то зі мною вже назавжди, чи сплине, як розталий сніг?
Я пів години вже пишу про що?... Кому?... Я свій секрет не зраджу. Поживемо – побачим, як то кажуть. В моєму зошиті картатім, в посвяті, зверху, як завжди, як полонені на чужім параді, в лапках шикуються крапки.