Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті. Пальці у неї в крові та цукровій ваті. Печаль випікає зсередини вени, і птахами кричать портові сирени. Боже, борони королеву на нашій естраді.
Цілий ранок вона пакує свої валізи. В неї ще три доби до закінчення візи. В неї ще повен бак бензину і список подяк божому сину – стільки всього цікавого для кримінальної експертизи.
Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні. З’явитися з боку ночі. Рушити в бік безодні. Порожній гостел. Горішнє ліжко. Зачитана телефонна книжка, де всі номери з міжміських перетворюються на міжнародні.
Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто; пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози, пояснити нарешті, що тоді сталось, до чого тут втома, до чого старість. Ніхто їй не заважає. Але ніхто й не просить.
Про що просити людину, в якої на серці втрата, в душі – розлука і ніжність, в долоні – ручна граната, в легенях – срібні холодні тороси, в спогадах – затонулі матроси. Навіть серце її має номер музейного експоната.
Я теж знаю усе і не заважаю, зважую все, залишаю, але не зважаю. Малюнок на шкірі, гострі плечі, двадцять хвилин, щоб зібрати речі – сухе вино цьогорічного урожаю.
Цілий вечір вона сидить у чорному светрі. Рухи її чіткі, бажання вперті. Цілий тиждень на спів і сповідь, Ціла зима, щоб чекати на повінь. Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.