На ранок розгледіти колір її очей І зрозуміти, що саме такими їх собі уявляв Життя дарувало мені стільки дивних речей Чорних ночей І кольорових плям А лишилось небо, холодне, наче німецька сталь Цей ранковий шепіт і тихий сміх Її очі, здивовані і допитливі, що ними, на жаль, Вона бачить усю порожнечу в очах моїх Її шкіра, що обпікається об мою, Її голос, який впізнаєш, навіть не чувши його Це ось горіле серце, яке я їй віддаю, Ніби вона не має такого ж вигорілого свого Її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз, Її майбутнє, що залежить тепер і від мене також Її сміх без радості, і плач без сліз, Досвід, який вона здобувала за власний кошт І лишилося ще це вміння слухати уві сні, Коли сам не розумієш, що рухає нами всіма, Знати лише, що такій раптовій весні може позаздрити Будь-яка затяжна зима. Лише собі довіряти, вибираючи сплав, Лише самому пірнати в ріки, які ти чув, Лише на ранок розгледіти те, що і до того знав, Лише на ранок розчути те, що і раніше чув.