Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів, покажи мені в цьому небі таємні пружини, покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів.
Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних, тіні крейсерів від тіней кашалотів, навчи розуміти листи з кишень нагрудних у знайдених серед рифів африканських пілотів.
Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови, скільки б сонць запалилося в моїх зіницях, я б знав про що думають спрути й морські корови, і про що плачуть убивці на островах у в’язницях.
Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці, скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа, скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці й слухаючи балачки святого Віта.
Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння, з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі, навчи мене вдячності, з яким ти кидаєш вугільне каміння, й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,
стриманості, щоби не йти на голоси з туману, мужності, щоби хапати метеорити, сили, щоби ховати близьких під шкірою океану, слабкості, щоби потому знову когось любити.