На ранок розгледіти колір її очей, і зрозуміти, що саме такими їх собі й уявляв. Життя дарувало мені стільки дивних речей, чорних ночей і кольорових плям. А лишилося тільки небо - холодне, наче німецька сталь, цей ранковий шепіт і теплий сміх, її очі, здивовані і допитливі, що ними, на жаль, вона бачить усю порожнечу в очах моїх.
Її шкіра, що обпікається об мою, її голос, який впізнаєш, навіть не чувши його. Це згоріле серце, яке я їй віддаю, ніби, вона немає такого ж вигорілого свого.
Її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз, її майбутнє, що тепер залежить тепер і від мене також. Її сміх без радості, і плач без сліз, досвід, який вона здобувала за власний кошт.
І лишилося ще це вміння слухати уві сні, Коли сам не розумієш що рухає нами всіма. Знати лише, що такій раптовій весні може позаздрити будь-яка затяжна зима.
Лише собі довіряти, вибираючись в плав. Лише самому пірнати в ріки, які течуть. Лише на ранок розгледіти все, що й до того знав. Лише на ранок розчути все, що й раніше чув.