1.Колись я точно знав більше, аніж тепер... (Знеболювальне/Снодійне)
Колись я точно знав більше, аніж тепер, колись я просто міг не могти взагалі нічого. Колись я був корабель, літак, піонер, я виглядав на убогого чи сліпого, оголювався на пляжі, обговорював Бога. Я щось на себе прийняв, про що не просив. Я винен собі за щось, чого не позичив. Мені бракує тепер постійно часу і сил, я світло колись таке у собі носив, котрого, здається, не дозволяє звичай. І от що я думаю – все, що зникає з нас, коли ми стаємо прийнятні і зрозумілі, десь має лишатися. Як золотий запас. Як еталонний метр. Як минулий час. Як хвиля, котра передує наступній хвилі. І ось коли тобі звідусіль кричать “не впади”, коли тобі в руки дають не зброю, а одразу синицю, коли ти на вісімдесят відсотків складаєшся із води, коли твій дух важить двадцять одну одиницю, коли ти вже напевне не помер молодим – потрібно зникнути, розчинитися, зупинитись. Так, як зникає над травою туман, так, як розчиняються видихи у тумані. Так, як дощ, що народжується в океані, повертається, зникаючи, в океан. І тоді ти потрапиш туди, де всі, хто зумів позбутися світу цього, прорости у нього, зустрічаються й зустрічають, усміхнені, кожен новий приплив. І кожен легко відмовляється від усього, про що не просив. Оголюється на пляжі. Обговорює Бога.