Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь. Подивися, як зранку додому йде по воді Господь, а довкола вистрибують риби, від світла п’яні. Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі й до сердець притискають зелені кущі омели, ніби діти свої подарунки різдвяні. Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву, відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву, і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі – так лягають м’яко і стрімко в долини моря, так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря, як тебе наповнють тремом ці теплі стріли. Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса, як сплітаються в спогади досвіди й чудеса, як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує, як усе, що між нами, тепер уже не мине. Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене – і тоді я нарешті цілую.