Ой по небесному шляху, через чорний ковиль Їдуть фіри чумацькії мальовані. Ой та їдуть вони, космічних звірів поганяють, Що то їх турецькії люди волами називають. Легенько вони ступають, до сонечка-Ярила поспішають, Дари йому везуть-зберігають. І не торкне їх орда татарськая, ні неволя бусурманськая, Бо везуть вони книги чудеснії, усякому чоловіку інтереснії: Єрмолой, Бермолой, Савгирю і ще тую, що телятино’в обшита, І ще тую, що телятино’в обшита.
Йой тут лихо велетенськеє придибило Єдного чумаченька плутонсько’в гарячко’в прибило, Очі йому закрило, язика висолопило. Чумацький ватаг люльку з рота роняє, Місячний попіл на полудрабок висипає, Сльозами-зіроньками рідну землю омиває, До чумаків промовляє: "Йой чумаки, що ж нам робити? Де Петра-свата схоронити!?"
Бистро-єси рішили, що робити. У великого воза Петра-свата положити, Другим накрити, у Всесвіта космічного запустити. Дотепер воно літає, українським чумакам путь до Криму освіщає. Що то його староста миргородський Великим Возом величає! Лети, лети звеселяйся, у білі шати вбирайся, Дума моя превелебная, на тихі води, на ясні зорі, У світ християнський!