Виливала жалі сурма. Ясний соколе, ти високо вже І тебе на землі нема. Поміж зорями, лан твій зорано, Ти за рідний свій край поліг. Бо любив його, боронив його, Лиш себе вберегти не зміг.
Синьо-жовтий стяг, бився на вітрах, Але випав із рук твоїх. І здригнувся світ, смерть на взлеті літ, Як багато ти ще не встиг. Було стільки мрій, та не рівний бій, І на тілі кривавий мак.
Боже, як хотів, на своїй землі, Ти відчути свободи смак. Твоя милая, мов за крилами, Приховала свою красу. В думці погляд твій, вже без тебе їй, Зустрічати нову весну.
Ну а матінка, біля хатоньки посадила вишневий сад, А би й з неба ти, міг побачити, Повертатись куди назад. Серце плакало, сьози капали, І сурма виливала жалі. Ясний соколе, хоч високо ти, Та лишився у серці землі.