про що здавалось би можна розповідати... (вірш Б. Матіяш)
про що здавалось би можна розповідати про що так багато говорити з дня у день так довірливо й легко ніби зривати із гілки достиглі яблука простягати тобі найкращі й сміятися про що так багато можна говорити усміхнено й тихо як дитина як одна із малих затуливши обличчя руками а вони здаються ще меншими ніж завжди і такими прозорими про дощ коли він щойно починається про веселку на небі про дерева й про звірів про м’якеньку траву і про сонце про зірки між яких одна від другої краща про озера і риб про пісок і про тишу про голос такий красивий як найкраща земля і про землю якою хочеться йти так далеко щоб побачити світло про все дуже просте й таке справжнє а тоді затихнути дуже накоротко тільки для того щоб за найкоротшу мить усміхаючись кутиками очей сказати а ще не знаю чому але дуже хочу тобі розповісти як розламую персики і так трохи знітитися зі всього що розповім сказати як дитина щасливо але бачиш аж стільки у світі радості коли говориш такої простої такої немудрої такої світлої