і поки я тут стою вивчаю тебе ніби під мікроскопом втрачаю частину себе, аби віднайти нову повз наше взуття мчать у звичні місця потяги їх не спинити навіть собою ти надто близький щоб образити докором твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг що все ще лягає на плечі без огляду на те, що вже квітень нас підстеріг і час дорогий час безцінний з тобою він тисне на газ, я ж прошу – зупинись! бо те, що знайшли ми торік весною варте того, щоб ще раз подивитись й так багато того що не варте нічого так багато тих слів, без яких ми могли б обійтись так багато речей, які роблять валізу важкою мрій так багато, які ще мають здійснитись і так мало тебе і нестерпне таке чекання і солодкий такий кожен день, що не просить спішити і вже рідні такі ці тіла й ці щоденні зізнання і прекрасна любов, яку можна і треба ділити.