тонни, мільйони слів, безсонних ночей, написаних і ненаписаних віршів стоси зім’яті, кинуті деінде аби лиш подалі від тебе, від твоїх очей… ти завше дивишся глибше, ти завше бачиш усе ти знаєш мої думки, які я наважусь сказати лише за тиждень ти – мій мікроскоп, ти – мій найточніший прилад вимірюєш всі коливання, найбільші й найменші сплески моїх емоцій ти знаєш весь мій горизонт, весь мій ландшафт, всі мої хмари і сонця та зараз зима. і я така непостійна, така стрімка, така мрійлива і вільна зі мною напрочуд легко, а часом до болю важко я знаю, від цього у тебе нестримно ганяють мурашки якщо не за місяць, якщо не за два, то коли закінчиться вся ця мерзлота? мені б тільки снігу лапатого, мені б лиш Різдва і Нового року краплину а далі, можна, весна?! і я на хвилину повірю в дива у те, що тепло поза плином часу і простору в наших серцях у те, що любов ніколи не спить у те, що саме вона зігріває й голубить… у те, що насправді весна в нас самих, у святах наших й буднях у те, що поряд не ми, а найкращі із наших проекцій у те, що якраз у зими найпрекрасніші миті в колекції.